Чому Захід не віддасть Україну Росії

Чому Захід не віддасть Україну Росії

570
ПОДЕЛИТЬСЯ
Russia_Medved
Рівень довіри між Кремлем і умовним «колективним Заходом» знаходиться на нулі

Я знайомий з тезами, викладеними Василем Філіпчуком,
у його резонансній статті в «Апострофі», вже тривалий час. Автор вже не перший рік послідовно просуває власний підхід до врегулювання конфлікту з Росією у форматі неминучого, як на його думку, «великого торгу», де Україна має виступити ініціативним суб’єктом, а не реципієнтом планів, написаних за кордоном «без нас».

Значна частина цих тез вже оприлюднювалась автором у пресі, частина звучала на конференціях, круглих столах, у постах у ФБ, тому я не можу, разом з багатьма, щиро дивуватися і обурюватися «камінгаутом». Василь є послідовним у обстоюванні даного підходу, і його історія аж ніяк не пов’язана ані з Кісінджером, ані з Пінчуком.

Людина, що пройшла, як професіонал — десятиліття дипломатичної служби, і, як громадянин — всі Майдани — (починаючи від Революції на граніті) має право на власну думку. Так само як і всі ми маємо право з нею не погоджуватися. Я, наприклад, не погоджуюсь, і говорю йому це в очі з 2014 року. І критикую за надмірне, як на мене, емоційне «зрадофільство», яке зараз вернулося йому з подвійною силою у вигляді ще більш емоційної хвилі звинувачень у «переході на сторону ворога».

Людина, яка готова ризикнути своєю репутацією та навіть спалити деякі важливі мости (а це тепер неминучо) заради власної позиції — принаймні заслуговує на повагу. Прикро, що навіть серед поважних людей домінує «дискусія» в дусі «хто за ним стоїть» і «хто йому заплатив». Гіпотетичні дивіденди автора, про які зараз багато хто фантазує – є дуже вже «гіпотетичними», а от втрати – реальними. Тому насамперед варто було б припинити цькування і поговорити, якщо є бажання, по суті.

А по суті, як на мене, йдеться не стільки про пропоноване Василем «меню», у якому окремі пункти можна тасувати, викидати чи переписувати – а у самій потребі у такому меню – в даний історичний час.

Василь виходить з того, що великі гравці найближчим часом досягнуть певної нової стратегічної угоди, «нової Ялти», де інтереси України будуть проігноровані, а сама Україна стане розмінною монетою. Я не вважаю таке передбачення достатньо обгрунтованим.

Всі значні за масштабом угоди досягаються «сильними світу сього» тільки на певних історичних траекторіях, де рівень взаємної довіри зростає до рівня, де можливий big deal. Так трапилось під час Другої світової війни, коли внаслідок спільного антигітлерівського досвіду «великі» домовились в Ялті і Потсдамі на горе слабшим. Другий раз так трапилось у Гельсінкі у 1975 році – внаслідок багатолітньої політики «розрядки», коли градус протистояння «двох систем» істотно знизився, і був укладений Основоположний Гельсінський Акт, що був компромісом, для багатьох болісним, але врешті допоміг руйнації тоталітаризму.

Зараз серйозних передумов очікувати черговий big deal немає. Рівень довіри між Кремлем і умовним «колективним Заходом» знаходиться на нулі. Минули рік тільки додав, завдяки діям Путіна в Сирії. За таких умов сторони можуть вступати в переговори, перевіряти один одного, тестувати можливості, вирішувати деякі локальні справи – але до «великої угоди» справа ніяк не дійде.

За даних умов, в теорії, угода може відбутися тільки на умовах Росії, яка вважає, що вхопила бога за бороду, а не на умовах Заходу, який перебуває у стратегічній фрустрації, і тим більше не на умовах України.

Наша задача за таких умов – не дати такій угоді відбутися (благо, для цього є достатньо передумов) і тим більше не бути в числі її ініціаторів. Бо неминучо програємо.

Далі, про один з ключових елементів, який пропонується в усіх наявних «меню»: умовно, Кіссінджера, Пінчука, Філіпчука — про «нейтралітет» або «позаблоковість». Ці тези під різним соусом нам будуть спробувати продати як спосіб порозуміння з Росією ще не раз. Мені незрозуміло, чому така пропозиція має бути цікава Москві. Весь попередній досвід говорить, що – не цікава. От тільки два історичні факти.

Перше. Станом на березень-квітень 2014 року Україна мала законодавчо закріплений «позаблоковий» статус, і офіційно викреслила з усіх документів намір стати у майбутньому членом НАТО. І чим це допомогло Україні? Може якось стримало РФ від анексії Криму і початку гібридної війни на Донбасі?

Друге. Молдова конституційно закріпила свій нейтралітет у 1994 році, саме в надії розв’язати Придністровський конфлікт, знявши побоювання Москви щодо дрейфу Молдови до НАТО. Ось уже 22 роки, як минуло: жодного суттєвого прогресу в політичній частині врегулювання. При тому, що майже чверть століття (!) на Дністрі нема війни, що через лінію розмежування можна легко проїхати, що навіть проросійського президента в Кишиневі обрали. Але справа не зрушує, і гадаю, не зрушить з мертвої точки. Так чому ж ми маємо вважати, що в нас буде інакше, коли напруга, рівень антагонізму конфлікту, кількість жертв і ставки у грі непорівняно вище, а рівень довіри між умовними «гарантами» суттєво нижче?

Я гадаю, замість масштабних дипломатичних прожектів, нам краще готуватися до затяжної гри в довгу, яка триватиме десятиліття. Елементом такої гри можуть бути дипломатичні маневри та ініціативи, але такі ініціативи мають:

1) спиратися на підтримку або принаймні мовчазну згоду активної частини суспільства;

2) уникати спроб руйнування позитивної оптики суспільства і вагомих стратегічних орієнтирів, яким, в нашому випадку, виступає європейська ідентичність та інтеграція;

3) уникати пропозицій, дієвість яких чітко спростовується релевантним історичним досвідом.

І врешті, важливо не знищувати один одного в процесі встановлення остаточної істини:)

О чем вы думаете?

Загрузка...
Loading...