Отдых на море

Мирослав Попович: У нас, на відміну від росіян, немає казок про доброго...

Мирослав Попович: У нас, на відміну від росіян, немає казок про доброго царя

ПОДЕЛИТЬСЯ
Мирослав Попович: У нас, на відміну від росіян, немає казок про доброго царя

Мирослав Попович – це світський Любомир Гузар: мислить широко і глибоко, нікого не засуджує, ні в чиїх позитивних якостях не сумнівається. (Окрім, хіба що, президента Януковича). Але й своїх симпатій не приховує: 83-річний Попович і сам буває на Майдані, і найближчий родичів туди «делегує». Про останні події говорить «високим штилем», одначе без пафосу, а радше – з тонким гумором. Йому – слово.

 

— Пане Мирославе, які роздуми, надії, тривоги викликає у вас Євромайдан?

 

— Вчора я бачив на Майдані чоловіка на милицях. Він почув вночі заклик йти на Майдан і прийшов. А моя донька, яка теж стоїть на Майдані, бачила дівчину у інвалідному візочку. То які у мене можуть бути емоції?.. Про такі речі важко розповідати без сліз. І це не результат якоїсь хворобливої сентиментальності, мені відкрилися такі скарби, що перед ними тьмяніють будь-які пороки людства. Аби хтось з істориків зміг й через сто років донести інформацію про те, що робилося з людьми у ці дні…

 

— От власне, а що нині робиться з людьми? В одному з наших інтерв’ю, яке було присвячене Крутам, ви сказали, що пасіонарії лишилися в минулому часі, десь на початку ХХ сторіччя. Не хочете заперечити цю тезу?

 

— Хочу. Й заперечую… Пасіонарність невід’ємна від, так би мовити, літературного оформлення. Пасіонарність XIX сторіччя – це романтизм, й національний зокрема. Всі «аксесуари» якого йшли ще від Шопена… Я й сам не вірив, що можливе повторення таких світлих речей. Просто диву даєшся, яка людська самовіддача…

 

— Але ж у нас була й Помаранчева революція… 

 

— А у Помаранчевої революції того романтизму не було…

 

—  Як не було?!

 

— Ну, було менше. Бо все концентрувалось на прізвищах. Я й сам, виступаючи тоді на Майдані, думав, як закінчити промову – почав шукати фінал й нічого кращого не придумав, як просто вигукнути «Ю-щен-ко!». Не хочу нічого поганого сказати про Ющенка, я й досі поважаю його, але все це немає нічого спільного із тим, що робиться сьогодні.

 

А сьогодні натхненником тих кардинальних змін, яких прагне Майдан, є не окрема людина, а певна ідея. Адже почалося все з вимоги підписати угоду про євроінтеграцію. Здавалось би, як юридична угода може викликати такі почуття? Але ж бачите, це сталося…

 

— Не зовсім так. Читала соціологічне дослідження, де мовиться, що 70 відсотків майданівців вийшли на вулиці навіть не через євроінтеграцію, а через дії «Беркуту». Отож, якщо й говорити про ідею, яка вивела людей на вулиці, то це не та «юридична угода», яку ви маєте на увазі…

 

— Безумовно. Але чому були побиті люди? Тому що вони відстоювали певну позицію. Вони не просили більшу зарплату абощо. Їх образила влада, яка зазіхнула на їхню гідність. Це було не матеріальною втратою, а образою людської особистості. Все було розтоптане. Але перший поштовх йшов від «раціо», бо люди не хотіли жити у тому проекті, якій можна назвати «православною Росією». Їх більше приваблював той, котрий орієнтовано на Захід. Оце і є раціональний зміст того, про що йдеться.

 

— З «раціо» зрозуміло. Давайте про «емоціо». То що, теперішніми визначальними рисами суспільства можна вважати емпатію і – без перебільшення – неабияку мужність?

 

— Мабуть, кожна нація має своє співвідношення цих чинників, але у нас це своєрідна «конденсація» того найкращого, що має соціум, того, що було мобілізовано у ці дні.

 

— Росіяни, згадуючи свою Болотну площу, щиро нам заздрять. Заздрять тому, що українців виходить близько мільйону, а не 100 тисяч душ, як там. А ще тому, що на Болотній достатньо було одного наступу ОМОНу, аби протест розсмоктався, а у нас насильство влади породило ще більший супротив…

 

— А все тому, що у нас немає казок про доброго царя. У нас здебільшого про ведмедиків, зайчиків тощо… Інколи у нас спостерігається цікава комбінація добра і зла, навіть у Гімні співається: «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці» – до «воріженьків», як правило, звертаються інакше… В цьому рядку домінує сила людського духу – у жартівливій сміховій редакції…

 

— А як же 300 років російської метрополії? Цього строку не достатньо було, аби «казка про доброго царя» стала і нашою міфологемою? 

 

— Ні. Ми не раби.

— Але з лідерами нам не пощастило. Погоджуєтесь?

 

— Я не знаю, як народжуються лідери. Буває, що ціла національна трагедія розв’язується за допомогою однієї персони, а буває й таке, що треба зробити один невеличкий крок, й від лідера цього чекають, а він на це не здатний…

 

— Ну а та трійця, котру ми бачимо нині на трибуні, вона до якого ґатунку належить? По-моєму, до зовсім неефективних політиків. Хіба не так?

 

— Сплюньте через ліве плече. Як казав класик, «маємо те, що маємо».

 

— Це не класик сказав, а ще один лідер, тепер вже колишній. Але я так бачу, що ви не хочете оцінювати ТОП-обличчя сьогоднішнього протесту?

 

— Ні, мені б не хотілося давати оцінки й розвішувати ярлики. Це вже завдання наступних поколінь. А мені особисто всі симпатичні.

 

— Ваш прогноз: що буде з Євромайданом далі?

 

— Це залежатиме від того, про що домовились лідери України та Росії. Якщо у президента Януковича є надія на партнерство з Росією, то в цьому випадку буде один варіант…

 

— Який? Силовий розгін Майдану?

 

— Цього я не виключаю, але й не знаю напевно. Нічого не можу сказати, навіть якби й хотів.

 

— Але якщо таке станеться, то чи можливе, що у кращих традиціях наших «казок» про гайдамаків та опришків українці візьмуть в руки справжню зброю?

 

— А оце цілком можливо.

О чем вы думаете?

Загрузка...
Loading...

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ