Буде мир в Україні і коли він настане?

Буде мир в Україні і коли він настане?

ПОДІЛИТИСЯ
Мир настає тоді, коли сторони конфлікту якимось чином вичерпали конфлікт

Буде мир в Україні і коли він настане? Щоб відповісти на це питання, потрібно побачити і оцінити ті фундаментальні бар’єри, які стоять на шляху миробудівництва.

Мир настає тоді, коли сторони конфлікту якимось чином вичерпали конфлікт: чи хтось переміг, або у сторін з’явилася загальна позитивна перспектива.

Ця загальна позитивна перспектива може бути різна: новий спільний ворог, нова спільна проблема, новий загальний ресурс і, відповідно, нове бачення майбутнього.

Перемога теж може бути різна: це може бути відвоювання захопленого або зосередження на творенні нової перспективи на незагарбанной території і вже потім повільна інтеграція завойованій території.

В обох випадках – у разі конструювання загальної позитивної перспективи, у разі перемоги – повинна бути довгострокова стратегія.

Сьогодні в Україні відсутня дієва стратегія двох рівнів: 1) стратегія миробудівництва; 2) стратегія розвитку післяреволюційної та повоєнної України. Ці дві стратегії тісно пов’язані.

Насамперед, якою повинна бути післяреволюційна і повоєнна Україна – постіндустріальна, деолігархізована, реформована або індустріальна, олігархічна та нереформована.

Як каже Володимир Нікітін, для того, щоб реінтегрувати Донбас в Україну, потрібно заново відповісти на питання “навіщо нам бути разом”, тому що старі відповіді не працюють.

У постіндустріальній, деолігархізованої і реформованої Україні нинішній індустріальний, тотально олігархічний і неподдаваемой реформ Донбас не потрібен. В тому чи іншому вигляді такої Донбас підлягає ізоляції, автономізації або сепарації.

У індустріальної олігархічної і нереформованої Україні сьогоднішній Донбас потрібен. Тому в таку Україну його слід реінтегрувати, не рахуючись з наслідками – з поширенням хаотизації на всю Україну, з продовженням війни в інших формах Росією за Донбас, із збереженням олігархів, з продовженням блокади реформ.

Хто ж підтримує сьогодні проект інтеграції окупованого Донбасу? Насамперед, олігархи, олігархічна влада (Президент, Уряд, парламентська більшість) і проолігархічні експерти.

Давайте подивимося, а що ж підтримує громаду?

У вівторок в Брюсселі в Центрі дослідження європейської політики директор Фонду “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна представила результати опитування громадської думки в Україні.

Висновок щодо можливої стратегії закінчення війни на Донбасі – жоден з варіантів щодо можливого вирішення ситуації, щоб покласти кінець війні, не отримав схвалення більшості.

Ірина Бекешкіна сказала: “Я думаю, що така ситуація для політичних партій, політиків і парламенту. Найбільш популярний відповідь – це “відновлення стану цих територій у відповідності з тим, яким він був до війни”. Але я не думаю, що це реалістично”, – вважає Бекешкіна. Другим варіантом вона назвала реінтеграцію цих територій шляхом надання особливого статусу, що підтримує тільки 14% населення. “Непопулярне рішення – продовження поточної політики – підтримує також 14%, повну ізоляцію – 17% і 25% не мають яких-небудь порад.

Насправді зараз є п’ять різних стратегій миробудівництва в Україні: 1) повернення довоєнного статус-кво; 2) все повинно йти, як йде; 3) інтеграція; 4) ізоляція; 5) відвоювання.

1-а і 5-й стратегії є малоймовірними.

З трьох найбільш реалістичних стратегій (2, 3, 4), ізоляція є найбільш популярною. Але ця стратегія не влаштовує владу і олігархів. Тобто стратегічні розбіжності між українським суспільством і владою і олігархами є найбільша перепона на шляху до миру в Україні.

Тобто проблема не просто у відсутності стратегій миробудівництва. Проблема у відсутності єдиної стратегії миробудівництва. Причому, наскільки відомо, відсоток тих, хто виступає за ізоляцію окупованого Донбасу постійно збільшується за умови того, що влада та провладні експерти у всіх олігархічних телеканалах просувають саме стратегію реінтеграції Донбасу.

Тобто чим більше пропаганда реінтеграції Донбасу, тим більше прихильників ізоляції Донбасу.

Це відбувається через дві причини – недовіра до нелегітимної влади, яка разом з олігархами використовує ситуацію війни для власного збагачення, і через недовіру до самих жителів Донбасу на окупованій території, які стали провідниками політики російського режиму.

Отже перша найбільша проблема миробудівництва – наявність п’яти різних стратегій, з яких правлячий клас не здатний сконструювати одну і консолідувати навколо неї суспільство.

Нелегітимна влада в нинішній Україні це фундаментальна причина існування множинності стратегій миробудівництва, з яких жодна не є домінуючою. Отже, легітимність влади це не якась проста формальність, а дуже практична річ, адже лише легітимна влада здатна консолідувати суспільство навколо єдиної стратегії.

Друга найбільша перепона для миробудівництва це всевладдя олігархів, які самі по собі, навіть незалежно від корумпованої ними влади представляють бар’єр для миробудівництва.

Олігархи сотнями способів вичавлюють гроші з державного бюджету, зменшуючи його можливості для фінансування військової оборони країни. Олігархи через здирницькі тарифи на інфраструктурні послуги забирають заощадження громадян. Олігархи корумпують держава і роблять її слабше економічно й політично. Олігархи заробляють на контрабанді і викликають ситуацію, при якій Україна по суті фінансує сепаратистів. Олігархи змушені бути провідниками стратегії Росії, оскільки її фінансова міць все ще достатня, щоб істотно впливати на їх рішення. Зрештою олігархи зацікавлені у збереженні архаїчної індустріальної структури економіки України, основним елементом якої є нині сепаратистський Донбас.

Без деолігархізації процес миробудівництва ніколи не буде ефективним. Кожен тимчасовий світ в олігархічній країні буде приводити до повернення війни.

Третя найбільша перепона для миробудівництва – так звана гібридна суть конфлікту, яка робить неможливим його рішення через міжнародне право і дипломатичні зусилля.

Тут найбільшою є проблема відсутності чітко оформлених і суб’єктних сторін конфлікту, як це бувало в минулих війнах. Тобто сьогодні конфлікт на Сході України є, а оформлених сторін конфлікту немає.

Досвід довгих переговорів в рамках Мінського процесу поставив питання, на який влада досі не дала відповідь – з ким вести переговори, з ким укладати світ, з ким домовлятися про перспективу. Все це – абсолютно незрозуміло.

З так званими ДНР і ЛНВ домовлятися сенсу немає – не тому що вони злочинці, а тому що вони не суб’єкти війни, ними командує і забезпечує їх ресурсами Росія.

Спроба домовлятися з Францією, Німеччиною і США за участю Росії безперспективна, оскільки Росія не виконує ніяких таких домовленостей.

Але найбільша проблема – Росія не визнає себе стороною конфлікту. Тому зміна форматів – Мінський, Нормандський або Будапештський — нічого не дасть, поки Росія не визнає себе стороною конфлікту. А вона цього робити не хоче. І будь-які правові акти або навіть міжнародні суди не змусять це зробити.

Більше того, Україна теж не є стороною конфлікту. Тобто всередині України є кілька сторін конфлікту, причому влада представляє одну з маленьких сторін (реинтеграторов) – олігархів, проолігархічну частина правлячого класу і деяких обивателів. Інші сторони конфлікту (ізоляціоністи та відвойовники) взагалі не представлені на міжнародних переговорах і в контактах з Росією.

Четверта перешкода для світу – мандат від українського народу на миробудівництва, який отримала влада (Президент, Парламент, Уряд) в 2014-му році, вона втратила вже в серпні 2015-го, коли торгівля конституційним суверенітетом з боку влади призвела до кривавого громадського протесту під стінами Верховної Ради проти нав’язуваних ззовні змін до Конституції.

З того часу Україна не є цілісною стороною конфлікту у війні з Росією.

Більш того, з початку 2017-го року українська влада втратила міжнародну довіру в ситуації війни.

Отже, і Україна також не є повноцінною стороною конфлікту через нелегітимну владу як всередині України (з осені 2015-го) так і на міжнародному рівні (з початку 2017-го) і множинність суб’єктів всередині України, які відстоюють різні стратегії миробудівництва.

П’ята найбільша проблема миробудівництва – перебування України під зовнішнє управління і перекладування владою процесу миробудівництва на західних партнерів.

Український правлячий клас звик бути в підкореній позиції – якщо раніше така позиція у нього була щодо Росії, то тепер таку позицію він займає по відношенню до Європи і США. Компрадорський характер нашого правлячого класу змушує його і питання миробудівництва переводити назовні.

Більшості українського правлячого класу дуже хочеться запустити сюди миротворчі контингенти ОБСЄ або ООН, які б контролювали кордон і правопорядок на окупованій території. Нашим керівникам дуже хочеться, щоб США, ЄС та міжнародні фінансові структури взяли на себе фінансовий тягар відбудови зруйнованого Донбасу.

Це дуже небезпечний шлях.

Не будують світ на своїй землі чужими руками. Бо той, хто будує світ, і претендувати на цю землю. Ні для України принципової різниці, хто забере Донбас – Росія чи Захід.

Отже маємо такі бар’єри на шляху до миробудівництва:

1) Нелегітимна влада не може консолідувати суспільство навколо єдиної стратегії миробудівництва, а множинність таких стратегій не дозволяє дієти українській громаді солідарно світу;

2) Олігархи на фундаментальному рівні породжують війну і стимулюють її продовження в Україні;
3) Відсутність виявлених та цілісних сторін конфлікту не дозволяє досягти миру шляхом міжнародного права та дипломатичних зусиль;

4) Мандат українського народу для влади на миробудівництва вичерпав себе і повинен бути поновлений на перевибори, яким влада спирається;

5) Поки ми намагаємося побудувати світ чужими руками на своїй землі, ця земля ніколи не буде нашою.

І найголовніша проблема, над цими проблемами – влада не хоче бачити і вирішувати ці проблеми.

Влада буде і далі продовжувати пропаганду реінтеграції, підкуповувати чи інакше заохочувати різних експертів для підтримки цього процесу, але це не призведе до початку миробудівництва, тому що інші стратегії будуть протидіяти їй.

Влада буде і далі продовжувати і підтримувати олігархічний консенсус, а контрабанда і вимагання і далі будуть заважати миробудівництву.

Влада буде продовжувати перекладати відповідальність на західних партнерів, буде далі продовжувати мінський процес і здійснювати різні половинчаті дипломатичні та міжнародно-правові зусилля, уникаючи власної стратегічної роботи і кроків по відновленню солідарності українського суспільства.

Отже для світу в Україні потрібно кілька кроків:

1. Перевибори Парламенту і Президента для відновлення мандату влади на миробудівництва з боку громади.

2. Вироблення нової владою єдиної стратегії щодо Донбасу, яка враховує неможливість закінчити війну через міжнародне право і дипломатичним шляхом.

3. Деолігархізація, особливо це стосується тих олігархів, які стимулюють архаїчний індустріальний тип економіки, займаються здирництвом української громади, паразитують на контрабанду з окупованими територіями і поширюють російський вплив на Україну.

4. Консолідація новою владою українського суспільства навколо єдиної стратегії та просування її за кордоном і перед Росією.

5. Реалізація цієї стратегії незалежно від її міжнародної підтримки своїми силами – заради власного миробудівництва – власними силами, на власних ресурсах з власною перспективою.

Поки ці масштабні проблеми не будуть вирішені, війна на Донбасі буде продовжуватися.

Як тільки українська громада буде готова затратити зусилля саме на ці кроки, миробудівництво в Україні зможе початися.

Без цих кроків мир в Україні не настане.

Джерело: Українська правда

О чем вы думаете?

Загрузка...
Loading...