Суддя Олег Линник — золотий фонд донецького кривосуддя

Суддя Олег Линник — золотий фонд донецького кривосуддя

ПОДІЛИТИСЯ
Суддя Шевченківського районного суду Києва Олег Линник виділяється навіть на тлі своїх земляків
Суддя Шевченківського районного суду Києва Олег Линник виділяється навіть на тлі своїх земляків

Недовге, але яскраве правління президента Януковича залишив після себе цілу плеяду суддів, які покинули край тополь і териконів і разом зі своїми мантіями перебралися в Київ. Кожен з них гідний занесення в скрижалі правової науки як зразок унікального донецького правосвідомості.

Але суддя Шевченківського районного суду Києва Олег Линник виділяється навіть на тлі своїх земляків.

Недовге, але яскраве правління президента Януковича залишив після себе не тільки нев’янучу пам’ять в серцях киян і гостей столиці, але і цілу плеяду суддів, які покинули край тополь і териконів і разом зі своїми мантіями перебралися в Київ. Кожен з них гідний занесення в скрижалі правової науки як зразок унікального донецького правосвідомості. Але суддя Шевченківського районного суду Києва Олег Линник, переведений до столиці указом президента Януковича від 18 липня 2011 року № 764, виділяється навіть на тлі своїх земляків.

До роботи в столиці Олег Петрович жебрацькому працював суддею Мар’їнського районного суду благословенній Донецької області, а суддею він став виключно за збігом неприємних для себе обставин — таким чином пан Линник, який працював тоді начальником слідчого відділу податкової міліції Мар’їнської міжрайонної держподаткової інспекції, сховався за суддівською недоторканністю від кримінального переслідування за службове підроблення та зловживання владою.

Ще в кінці 90-х років минулого століття податковий міліціонер став в Україні символом беззаконня і державного рекету. Але те, що зробив Линник, не має аналогів в історії «правоохоронної» злочинності — він у січні 2001 року підробив постанову про порушення кримінальної справи проти Мар’їнського підприємця Володимира Ополева, сфальсифікувавши під нею підпис слідчого Ірини Вишневської, яка на той момент вже звільнилася з податкової міліції та виїхала на постійне проживання до Італії.

Піти на такий неординарний крок пану Линник довелося на прохання тодішнього Мар’їнського міжрайонного прокурора Едуарда Шевченка. Який у 2004 році також перебрався в Київ і довгий час входив у так звану «банду чотирьох», яка обслуговувала витівки колишнього першого заступника генпрокурора (а до того — просто заступника, заступника прокурора Київської області, прокурора міста Києва, заступника прокурора Донецької області, прокурора е. Маквивки) Рената Кузьміна.

Решта троє «бандитів» — це Андрій Курись (екс-начальник Головного управління Генпрокуратури з розслідування особливо важливих справ, згодом — прокурор Миколаївської області), Сергій Ленський (колишній прокурор Сумської та Кіровоградської областей) та Ігор Проценко (екс-прокурор Одеської та Житомирської областей, колишній заступник прокурора Київської області), які разом з Шевченком зараз потрапили під «люстрационный» закон і вже не можуть радувати співгромадян проявами своїй законослухняності.

Так от, трапилася ця історія ще в ті часи, коли майбутній генпрокурор Віктор Павлович Пшонка очолював прокуратуру Донецької області і до останнього прикривав Олега Петровича від покарання, поки не стало ясно, що далі терпіти зливу уїдливих публікацій про «справу Ополева» немає ніяких сил. І тоді Линник, побоюючись, що Пшонка таки одягне на нього наручники, кинув хлібну посаду і перебрався суддею в сусідній Великоновосілківський район, віддавши за це призначення, як стверджують злі язики, всі свої заощадження, нажиті непосильною працею податкового міліціонера.

Власне, саме Віктору Пшонці та зобов’язаний Линник своєю свободою — прокурор Донецької області категорично відмовлявся залучити фальсифікатора до відповідальності. Втім, робив це Віктор Павлович аж ніяк не з любові до тодішнього керівника державної податкової адміністрації України Миколі Азарову. Просто Линник підробив постанову про порушення кримінальної справи за Ополеву не з власних інтересів — він лише обслуговував прокурорську зграю, яка тоді орудувала в Донецькій області, оббираючи підприємців.

Щоб шановні кияни та гості столиці усвідомили, який кадр тепер відправляє правосуддя в Шевченківському райсуді, розповімо про ту історію докладніше. А було так.

В кінці 90-х років минулого століття в Мар’їнському районі Донецької області на посаді заступника міжрайонного прокурора служив якийсь Ігор Марченко. Прокурор — як прокурор. На роботу він їздив одягнений у спортивний костюм, лаковані черевики та норкову шапку з золотим ланцюгом на шиї товщиною з мізинець. Як і всі прокурори, займався зароблянням свіжої копійки і навіть відкрив на паях з місцевим підприємцем Ополевым міні-пекарню.

Згодом Марченко перебрався в прокуратуру Кіровського району Донецька, але регулярно навідувався в Мар’їнку, забираючи свою частку прибутку від діяльності пекарні. А коли, траплялося, державні справи вимагали присутності пана прокурора в обласному центрі, Ополев сам приїжджав в Кіровську райпрокуратуру Донецька і привозив компаньйону гроші. Ці гроші Марченко кожен раз записував у відомість, куди записував дату, суму, курс долара і ставив власноручний підпис. Ось ця прокурорська «декларація про доходи»:

Може, й донині займався б пан Марченко хлібом насущним, але одного разу, восени 2000 року, після чергової п’янки йому прийшло в голову, що нелогічно ділитися з якимось комерсантом прибутками, якщо можна все забирати самому. Думка ця була реалізована в суто донецьких традиціях: Марченко запросив Ополева в Кіровську райпрокуратуру, після чого разом з ще одним «хлебопеком» — співробітником Управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВС України в Донецькій області Теслярським — вивезення директора пекарні в розташоване поблизу гуртожиток і бив до тих пір, поки Ополев не написав розписку, що нібито повинен Марченко 30 000 доларів. Отримавши цю розписку, прокурор оголосив, що відтепер колишній компаньйон переходить до нього в рабство і має привозити до прокуратури Кіровського району Донецька все, що заробить.

Але Володимир Ополев, залікувавши сліди побоїв, платити в прокуратуру відмовився. Тоді на прохання Марченко за нього взявся Мар’їнський міжрайонний прокурор Едуард Шевченко і начальник слідчого відділу місцевої податкової міліції Олег Линник.

Тут треба зазначити, що Мар’їнський район завжди вважався вотчиною екс-прокурора Донецької області та екс-генерального прокурора України Геннадія Васильєва. Саме звідси Геннадій Андрійович балотувався у Верховну Раду України по мажоритарному округу. А коли в 2003 році покинув парламент у зв’язку з призначенням на посаду Генерального прокурора України, від Мар’їнки у Верховну Раду зайшов його старший брат, Олександр Андрійович. Пам’ятається, як народний депутат Юрій Луценко у зв’язку з цим навіть підготував проект постанови Верховної Ради України про перейменування міста Мар’їнка Донецької області в місто Братовасильевск …

Донецька область ніколи не виглядала як оазис законності і правопорядку. Але в Мар’їнському районі в кінці 90-х років були скасовані навіть ознаки того, що на цю адміністративну одиницю поширюється дія Конституції України. Тут верховодила прокурорська зграя підручних Васильєва на чолі з Ренатом Кузминым, яка згодом перебралися до Києва разом зі своїм патроном. Не дивно, що Шевченко розпорядився підприємця Ополева просто кинути у в’язницю. Але в Мар’їнці немає навіть свого ізолятора тимчасового утримання, не кажучи вже про СІЗО, а у Донецький ІТТ без папірця з печаткою людини не візьмуть. Відповідальну місію скласти такий папірець прокурор Шевченко доручив начальнику слідчого відділу податкової міліції Линнику. Той подумав-подумав і, справедливо побоюючись відповідальності за незаконне притягнення завідомо невинної особи до кримінальної відповідальності, вирішив здійснити підробку.

Якраз за пару місяців до того, у перших чисел грудня 2000 року, зі слідчого відділу Мар’їнської податкової міліції звільнилася і виїхала за кордон на постійне проживання слідчий Ірина Вишневська. Лінник вирішив цим скористатися і разом зі своїм підлеглим Віталієм Степаненко в січні 2001 року виготовив від імені Вишневської «заднім числом» постанову про порушення проти Володимира Ополева кримінальної справи за нібито ухилення від сплати податків.

Крім того, Лінник Степаненко і виготовили ще кілька роцессуальных документів — зокрема, протоколи виїмки. Ось фрагмент одного такого протоколу з фальшивим підписом слідчого Вишневської. Для порівняння тут же вміщено зображення справжньої підписи.

Втім, прокурор Шевченко теж не відставав — поки Линник підробляв підпис колишньої підлеглої, Едуард Васильович виготовив фальшиве наглядове виробництво.

Зрештою, Володимир Ополев був запрошений в Мар’їнську податкову міліцію, де йому оголосили, що два місяці тому проти нього слідчим Вишневської порушено кримінальну справу. Після чого слідчий Степаненко відібрав у Ополева підписку про невиїзд.

Але підприємець і далі відмовлявся нести в прокуратуру гроші. Тоді через три дні Ополева знову викликали в податкову міліцію, де Линником зі Степаненко таки був затриманий в порядку статті 115 КПК України в тогочасній редакції (вдуматися тільки — затримувати людину, щодо якого обрано запобіжний захід!) і відправлений в ІТТ.

У той же день батько Володимира Ополева подав у суд скаргу на незаконність затримання свого сина. Відповідно до тодішньої редакції Кримінально-процесуального кодексу України, затримання людини на термін до 72 годин можна було оскаржити лише в прокуратуру. Але на той момент вже 4,5 роки, як діяла нова Конституція, згідно з якою будь-які дії або бездіяльність посадових осіб та органів влади, які порушують права громадян, можна оскаржити ще й в суд. Саме на цю норму Конституції, як закон прямої дії, і послався батько підприємця.

А тепер уявімо ситуацію: розсадник беззаконня Мар’їнка Донецької області, на дворі — 2001 рік, прокуратура пресує незговірливого комерсанта … Але ситуація була настільки кричущою, що суддя Мар’їнського районного суду Ігор Ступін — вперше в Україні — розглянув скаргу на незаконність затримання і постановив негайно звільнити Володимира Ополева з-під варти. При цьому суддя Ступін чи не вперше у судовій практиці послався на Конституцію як закон прямої дії і розглянув скаргу відповідно до процедури, встановленої Цивільним процесуальним кодексом, оскільки Кримінально-процесуальним кодексом в той час розгляд таких скарг не передбачалося.

Прокурор Шевченко, не чекав такого повороту подій, став готувати скаргу у Вищу раду юстиції з проханням звільнити Ступіна від посади. Але подати її він не встиг — 23 травня 2001 року Конституційний Суд України прийняв рішення, в якому пояснив, що «недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій або бездіяльності посадових осіб». Отже, у разі, якщо КПК не передбачає порядку судового розгляду скарг громадян, суд має розглядати ці скарги за процедурою, встановленою ЦПК.

Правда, в матеріали кримінальної справи«, порушеної проти Ополева, постанова про його негайне звільнення не потрапило — воно збереглося лише в архіві суду. Тому що Линник знищив вручену йому копію постанови і відмовився виконувати судове рішення і випускати Ополева з ІТТ.

В іншій ситуації все це зійшло б Линнику з рук. Але автор цих рядків, який брав безпосередню участь в описуваних подіях, розшукав в Італії Ірину Вишневську, яка категорично заперечувала автентичність постанови про порушення кримінальної справи проти Володимира Ополева. Скандал, який Пшонка намагався загасити, набирав обертів, незважаючи на те, що прокурор Шевченко затвердив обвинувальний висновок і направив справу за обвинуваченням Ополева в суд. Однак суд не став розглядати це справа, так як постанова про порушення містив явні ознаки підробки. Прокуратура запротестувала, Апеляційний суд змінив підсудність і призначив почеркознавчу експертизу …

А між тим фігуранти злочину стали розбігатися — Марченко взагалі звільнився з органів прокуратури, начальник міжрайонної податкової міліції Рябко швиденько перебрався до Донецька, але важче за всіх довелося Линнику. Адже тоді генеральним прокурором України був Михайло Потебенько, який хоча і не втручався в донецькі справи, але в даному випадку був змушений направити в шахтарський край комісію з Генпрокуратури для перевірки «справи Ополева». Комісія приїхала і побачила все — фальшиве наглядове виробництво, підроблені матеріали кримінальної справи і перелякані обличчя Линника і Шевченко. Тому і довелося Олегу Петровичу терміново одягати мантію, тому що крайнім зробили б саме його …

До речі, як стверджують обізнані джерела, посаду в Шевченківському районному суді Києва Линник отримав абсолютно безкоштовно — унікальний випадок в історії українського правосуддя. Подібним чином, без внесення належних 200 000 доларів, на нашій пам’яті був призначений тільки один суддя — Родіон Кірєєв в Печерський районний суд столиці. І в першому, і в другому випадку призначення здійснювалося під конкретну роботу. Але якщо Кірєєв переводився в Київ з тим, щоб розглянути справу за обвинуваченням Юлії Тимошенко, то Линник повинен був зосередитися в Шевченківському райсуді на розгляді кримінальних проваджень, які за час Януковича розслідувалися Слідчим управлінням Служби безпеки України.

Думаю, що і зараз роботи Олегу Петровичу вистачає. Тому що такі судді — на вагу золота будь-якого режиму.

Джерело: Володимир Бойко, опубліковано на сайті автора

О чем вы думаете?

Загрузка...
Loading...