Отдых на море

Війна 08.08.08 – геополітичні граблі для України

Війна 08.08.08 – геополітичні граблі для України

ПОДІЛИТИСЯ
У збройних конфліктах найдурніше – це шукати винного і апелювати до якоїсь справедливості
У збройних конфліктах найдурніше – це шукати винного і апелювати до якоїсь справедливості

У серпні 2008 року швидкоплинно пройшла російсько-грузинська війна, що призвела до суттєвих геополітичних змін у Закавказзі. За підсумками п’ятиденної війни, Грузія втратила Абхазію і Південну Осетію, її армія виявилася принижена, а Тбілісі позбувся навіть теоретичних шансів стати членом НАТО. Через неповних шість років, Київ не тільки не отримав хоч якихось уроків з грузинського сценарію, але ще й суттєво поглибив для себе все, що тільки можна було.

У збройних конфліктах найдурніше – це шукати винного і апелювати до якоїсь справедливості. Правий завжди той, хто за підсумком отримує перемогу, придбання, преференції або якийсь інший профіт. Навіть якщо переможець здійснив очевидну і невмотивовану агресію і був засуджений усім світом. Який, наприклад, прок тибету від того, що США і Британія засудили приєднання Тибету Китаєм в далекому 1951 році? Або яка практична користь сербам від того, що завдяки блокуваннях Росії і КНР Косово досі так і не стала членом ОНН?

У серпневій війні 2008 року Росію можна називати агресором, який розчленував Грузію. Однак весь інший світ це тихо з’їв, обмежившись «стурбованістю», а союзник Грузії – США, раніше два роки вооружавший країну – навіть не спробував «розписатися» за свого клієнта. У підсумку, Грузія переварена і відкинута у ранг популярних питань на заднику світової історії. Тільки великий катаклізм з участю Росії в якомусь віддаленому майбутньому здатний змінити конфігурацію сил в Закавказзі. Більш того, немає ніяких гарантій, що такі малоймовірні зміни відбудуться саме на користь Тбілісі.

Стартові позиції

Осетинську і абхазьку проблему грузини отримали відразу ж після падіння Союзу. І багато в чому саме незграбна політика Тбілісі призвела до того, що по гарячих слідах не вдалося домовитися з місцевими елітами. Грузини, до речі, тоді були свято впевнені (як і молдавани і азербайджанці в своїх новоутворених країнах), що саме на їх боці правда і міжнародне право. Взагалі, впевненість у своїй правоті, непідтверджена реальною силою ЗАХИСТИТИ цю правоту, перетворюється вже в оману, а в геополітиці служить основним фактором болючих поразок.

За фактом ж, напередодні серпневої війни 2008 року в Грузії були непогані базові позиції для майбутнього врегулювання територіальних конфліктів із самопроголошеними республіками.

По-перше, грузинська армія територіально знаходилась на території Абхазії і Південної Осетії. В Абхазії вона займала все Кодорську ущелину, а в Південній Осетії контролювалося майже 40% території, включаючи більшість сіл навколо столиці Цхінвалі.

По-друге, самі грузини були фактором внутрішньої політики невизнаних республік. Гальський район Абхазії майже на 100% складався з етнічних грузинів. В Ткварчельському районі проживало 62% грузинів. У Південній Осетії цілі села були грузинськими, які після війни були спалені, а жителі так і не змогли повернутися в республіку.

І в-третіх, – найголовніше – Абхазія і південної осетії не мали ніякого офіційного статусу. Росія, безумовно, підтримувала ці республіки, але ніколи не заперечувала їх територіальної приналежності до Грузії. Після серпневої війни Росія – член Ради безпеки ООН – розписалася перед усім світом за Абхазію і Південну Осетію. І не важливо, що республіки визнали тільки п’ять країн на планеті. Москва за Сухумі і Цхінвалі поставила на кон свою міжнародну репутацію і тепер якесь навіть теоретичне вирішення цього питання для Грузії практично неможливо.

Невивчені уроки

Тепер давайте пофантазуємо, як цей конфлікт міг би розвиватися інакше. Для початку задамося питанням – чому Росія навіть у свої худі 90-ті роки підтримувала сепаратистські республіки Грузії? Ті ж абхазці, наприклад, мусульмани, за незалежність яких воювали в 1992-93 рр. чеченські сепаратисти, зокрема, загін Шаміля Басаєва. В той час, як в Грузії на основі офіційної аж до 2007 року перебували російські війська.

Втім, відповідь на це питання більш ніж очевидний. І Абхазія, і Південна Осетія в своєї сепаратистської спрямованості УВЕСЬ ЧАС демонстрували ВИКЛЮЧНО проросійську позицію. Так, багато в чому це був вимушений вибір, особливо, якщо брати географічне розташування Південної Осетії, яка крім Росії і Грузії взагалі більше ні з ким не межує. Але та ж Абхазія могла орієнтуватися на ментально близьку їй Туреччину, могла культивувати ісламський фундаменталізм і зблизитися з Чечнею, могла нарешті, шукати якусь підтримку в США. Однак проросійський вектор у республік на геополітичному рівні був стабільний, навіть коли Росія закривала кордон з Абхазією, не пропускаючи біженців, і коли виводила на однобічній основі своїх миротворців. Іншими словами, сепаратисти двох маленьких республік зуміли переконати Москву у своїй тотальної лояльності, і за підсумком отримали те, про що могли тільки мріяти – соборність в межах республік, військову дах від ядерної сусіда і навіть який-ніякий міжнародний статус.

Поставимо інше питання – чому Росія пішла на конфлікт з Грузією? Відповідь гранично проста. Тому що Грузія з початку 1992 року позиціонувала себе як яскраво вираженого антиросійського гравця в регіоні. Ми не задаємося питанням, чи мала право Грузія на таку політику. Безумовно, мала. Так, Грузія мала і має всі юридичні права вимагати повернути в свій склад Абхазії і південної осетії. Так, Грузія мала право, як суверенна країна, домогтися виведення російських баз зі своєї території. Так, Грузія мала всі права бажати вступу в НАТО, ЄС і ще куди завгодно по своєму грузинському розсуд.

Хоча це питання впирається у адекватність сприйняття себе у світі і у виборі форми поведінки в тій чи іншій ситуації. Можна групі гопників, яка відбирає телефон і гаманець, розповідати, що вона здійснює кримінальне правопорушення, і отримати додатково ще зламаний ніс. А можна, знаючи свої далеко не спортивні можливості, уникати по можливості місць, де відбуваються неприємності, а у разі потрапляння на агресивний натовп вибирати поведінка, що гарантує збереження в першу чергу життя і здоров’я. Грузинське керівництво, маючи всі юридичні права на ТАКУ поведінку, яку вона демонструвала до серпня 2008 року, явно переоцінила свої можливості. І грузини отримали те, що отримали.

А що могла б зробити Грузія у своїй альтернативній реальності до 2008 року? Наприклад, проголосити курс на стратегічне партнерство з Росією. Ще продовжити перебування російських баз на своїй території. Та навіть оголосити курс на вступ до ОДКБ. Крім цього, дати якісь гарантії Москві про вступ до НАТО. Особливо, коли цінність таких гарантій рівнозначна відмові Грузії від освоєння Марса. Крім цього, Грузія могла б в унісон другим голосом підтримувати дипломатичні ініціативи РФ на міжнародній арені. І найцікавіше, що все це для Грузії практично нічого не коштувало.

Так, Грузія вважалася б у такому випадку проросійською. Як Казахстан, Білорусь чи Вірменія. Але що в такому разі сталося з Абхазією і Південною Осетією? Могла Грузія в такому випадку в якості плати за свою лояльність на геополітичному рівні Росії, вимагати відновлення своєї територіальної цілісності? Це питання сьогодні вже суто риторичне. Грузія зробила свій вибір, і ось уже 9 років живе без 10,3 тис. км. квадратних.

А що Україна? Україна також має право на гонор, гідність і тотальний суверенітет від Росії. З відповідною платою, природно.

Ігор Лєсєв, “Інформат”

О чем вы думаете?

Загрузка...
Loading...